May 29th, 2016

Демократія без прав людини не буває

Демократія і права людини - це два леза одних ножиць. Одне без другого може бути лише фікцією. Усі замасковані фашисти сьогодення вибирають один з двох софізмів: або "ми за демократію, але проти прав людини, бо більшість народу проти прав людини", або навпаки.

Так, без маршу рівності демократії не вийде.
Геї, лесбійки - здавалось би, невеличка частка українського суспільства.
Розбудувати державу можна і без них?
А от і ні.
Питання принципу: не можна утискати людей (навіть найменшу групку) за одною лише примхою інших людей (навіть більшості).
Без цього принципу демократії не буде.
Диктатор, зазвичай, спирається на підтримку більшості. Але ця більшість не може ні усунути його, ні змусити змінити рішення. Бо незгода починається з меншості, а меншість у такому суспільстві заведено пресувати, і незгодних запресують швидше, ніж вони встигнуть донести свою думку до більшості.

Причина, чому гомофоб лупцює гея - не його власна зашкалююча гомофобія. Просто йому хочеться когось побити, грає тестостерон, але він, дбаючи про власну безпеку, вибирає собі жертву із найнепопулярніших верств суспільства. Сподіваючись, що ніхто за неї не заступиться. Наприклад, коли на мене напали гопніки - в них було два варіанти на вибір: або я "підорас", або наркоман. Дві групи населення, за які, на їхню думку, будь-хто погидує заступитись (третя така група - повії, але ж я хлопець).
Шкільні психологи знають: причина цькування - не в особистих якостях жертви. Якщо жертву цькування перевести в іншу школу - калєхтів одразу обере собі іншу жертву. Не рудий - так заїка, не товстун - так очкарик. Хоча діти з усіма цими рисами можуть бути і поважними членами колективу, і учасниками цькування.

Якщо в суспільстві вважається, що яку-небудь меншість можна цькувати за примхою більшості - таке суспільство не збудує і не втримає демократію. Хочеться когось цькувати - цькуй тих, кого не шанує влада, це безпечніше. Сьогодні влада може призначити "ворогом народу" геїв, завтра євреїв, мусульман, російськомовних, або навпаки, занадто палких патріотів. Поділяй і владарюй. І кожен боятиметься виступати проти влади, бо завтра призначити "ворогом народу" можуть вже його.

Марш Рівності - це дві вимоги.
Вимога до держави - рівне право на шлюб. Не якесь спеціальне право, а звичайнісіньке, те саме, яке давно вже є у нас з вами. Давно, але не споконвіку: колись був неможливим шлюб різних релігій, різних верств; подружжя кріпаків пан запросто міг розлучити. І право на одностатевий шлюб ніяк не зачіпає тим, кому воно не потрібне.
Вимога до суспільства - перестати зневажати геїв, лесбійок, трансгендерів. Тебе не почнуть поважати, доки сам не заявиш: я не боюся, я не соромлюся себе. Без маршу цього не буде. "Сиди тихенько під шконкою, і ніхто тебе не чіпатиме" - це завжди брехня. Якраз з тих, хто ховається, знущаються найбільше: вони-ж бо навіть поскаржитись бояться.

До 1969 року ніяких гей-парадів не було. Геї тишком-нишком зустрічалися у своїх клубах, а поліція їх ловила і знущалася. Чому б і не познущатися? Який гей пішов би тоді скаржитись в суд? Все місто дізнається, що ти - "із етіх", родичі відвернуться, з роботи виженуть.
Але одного дня геям Нью-Йорку урвався терпець і вони повстали проти свавілля поліції. Це називається "Стоунволлські бунти".

Гомофоби люблять розповідати, що легалізація гомосексуальності призведе до вимирання нації. Але для цькування будь-якої соціальної групи давно придумані обгрунтування такої ж абсурдності. Мусульмани - плодяться шо кролики і мріють насадити шаріат; євреї - підпорядкувати країну таємному світовому урядові; добровольці - розхитують будову держави і зривають такі важливі Мінські домовленості; російськомовні - агенти імперського культурного впливу, і так далі. Всерйоз обговорювати всю цю маячню - всеодно що вірити, ніби Путін піклується про російськомовних.